Драматургія портрета: Леся Українка в інтертексті візуального мистецтва

Анотація

Актуальність дослідження зумовлена зростанням інтересу сучасного мистецтвознавства до міждисциплінарного аналізу візуальних образів як носіїв культурної пам’яті, ідентичності та символічних смислів, а також потребою переосмислення українського художнього досвіду в європейському та глобальному контексті. Образ Лесі Українки, як ключової постаті національної культури, залишається недостатньо осмисленим саме в площині драматургії портрета та інтертекстуальних взаємодій між візуальним мистецтвом, літературою і філософією. Метою дослідження було осмислення портретних образів Лесі Українки в контексті європейських візуальних практик з урахуванням їхніх зв’язків із бароковими, романтичними та неоромантичними традиціями, а також осмислення їхнього художнього й символічного виміру у формуванні культурної ідентичності. Застосовано комплексний методологічний підхід, що включає герменевтику, аналітичну психологію, іконографію, іконологію, компаративний, історико-культурологічний та семіотичний методи. Проаналізовано еволюцію жіночого портретного образу від нормативно-ідеалізованих репрезентацій до психологічно поглибленого візуального втілення творчої особистості, у межах якого символічні структури та драматургічна організація композиції набувають визначального смислотворчого значення. Дослідження охопило портрети, створені за життя поетеси та посмертно у різних видах мистецтва (живопис, графіка, скульптура, фотографія). Порівняння портретів Лесі Українки з європейськими творами було зумовлене необхідністю контекстуалізації її образу в межах ширшої художньої традиції. Це дало змогу виявити спільні риси в техніках передачі психологізму та символізму, що є характерними для романтизму, неоромантизму та модерну. Водночас український контекст, зокрема вплив «Лісової пісні» (1911) та інших творів поетеси, надав портретам локальної специфіки, що підкреслило їхню унікальність. Аналіз засвідчив театральність і психологізм образів Лесі Українки, а також їхній зв’язок з універсальними мотивами любові, смерті та духовної вертикалі. Символічні компоненти композицій актуалізували ритуальну функцію портрета як медіатора між минулим, теперішнім і майбутнім.